Інтерес до живої музики у Сиктивкарський публіки неухильно зростає, підтвердженням цьому служать численні творчі вечори та концерти, періодично проходять на різних майданчиках міста. І якщо для мегаполісів живе виконання давно вже стало справою звичною, то Сиктивкар в цьому питанні поки що відстає, і виступи «живих» музикантів сприймаються, якщо і не в дивину, то як мінімум з великим інтересом. На хвилі наростаючого інтересу кореспондент БНК вирішив поспілкуватися з професійним музикантом, саксофоністом Павлом пряники, які працюють в одному з ресторанів міста. Виконавець повідав про тонкощі роботи професійного артиста і розповів про розвиток Сиктивкарський музики, зазначивши, що на сьогоднішній день зв'язок поколінь в творчому середовищі не особливо міцна.

Фото Миколи Антонівського, відео Віктора Бобиря

- З чого почалася кар'єра професійного музиканта?

- Років в одинадцять чи дванадцять, точно не пам'ятаю вже, мені сусід запропонував записатися на відділення духових інструментів в Будинок художньої самодіяльності. Я погодився, і ми з ним разом стали ходити туди. Згодом сусід мій з цього гуртка зник, ну а я залишився і до сих пір всім цим займаюся.

- Який інструмент почали освоювати?

- Грав я на саксофоні, альтушечке. У Будинку художньої самодіяльності з молодими хлопцями тоді займався Євген Козлов, викладач, я вам скажу, від Бога. Він навчив нас нотної грамоти, грі на духових інструментах, і вже через п'ять місяців після початку занять наш невеличкий духовий оркестр дав свій перший концерт, грали цілих два твори!

- Надалі репертуар оркестру розширювався?

- Само собою, з часом все це переросло в естрадний бенд, а потім в гітарний колектив, коли мода пішла.

- А ваш творчий шлях як складався, грали тільки на саксофоні або інші інструменти намагалися освоювати?

- Мій основний інструмент - це, звичайно, саксофон, але в училище коли вступив на навчання, там на кларнеті грав. А так потроху різні інструменти освоював. Можу грати на гітарі, по молодості навіть на соло-гітарі грав, можу на басу і на барабанах підіграти.

- За освітою ви кларнетист, чому професійно пішли вчитися саме на цьому інструменті, а не на саксофоні?

- Кларнет споріднений саксофону інструмент, а в Сиктивкарі в той час в училищі по класу саксофона навчання не проводилося.

- Про вищу музичну освіту не замислювалися?

- Якщо чесно ні. Я ж і не думав, що стану музикантом. У мене і сім'я зовсім звичайна, чи не музична: тато робочий, мама головний бухгалтер. Після закінчення восьми класів я навіть не планував в музичне училище поступати. Але потім все-таки вирішив спробувати і на другий потік надійшов. У консерваторію йти я не став, вже своя сім'я була, училище закінчив, дитина з'явилася, треба було заробляти на життя, а так мене багато професійні колективи, які приїжджали в Сиктивкар на гастролі, працювати запрошували, навіть особисто товариш Айзеншпис завербувати намагався.

- Ви залишилися працювати в Сиктивкарі, на яких майданчиках міста грали?

- У 1976 році покликали працювати в ресторан «Центральний», тоді місто було значно менше, ніж зараз, і було тільки два ресторани: «Вичегда» і «Центральний». Ще я на танцмайданчику працював в Мічурінському парку.

- Що було в репертуарі?

- Ми грали в той час різні пісні з репертуару радянських ВІА і з цією програмою гастролювали по селах і селах. Їздили великою творчою бригадою, крім музикантів, були танцюристи, читці, вокалісти, з нами тоді починав Микола Путілін, нині відомий оперний співак, баритон, зараз співає в Маріїнському театрі.

- А як же рок-н-рол, The Beatles?

- Ні, ці речі ми тоді не грали, хоча особисто я битлами просто хворів в той час, втім, як і зараз. Пам'ятаю, класі в сьомому хлопець знайомий запросив до себе послухати TheBeatles. Дістав він величезний такий чемодан під назвою «Тембр», до слова, непоганий програвач, масивний, але надійний. Загалом, поставив він TheBeatles, вислухати я не зміг і трьох пісень. Мені настільки це сподобалося, що з ходу слухати таку музику багато я не міг, це було щось нове, як ковток якогось напою, який невідомий тобі і незрозумілий. На наступний день я знову пішов до нього, послухав і більше вже ніколи не розлучався з цією музикою.

- Ну а самі, не на танцмайданчиках, рок-музику грали?

- Звичайно, ми збиралися і грали TheBeatles, DeepPurple, UriahHeep, LedZeppelin. Текстів тоді не знали, співали, що називається, на «португальському», виходила нісенітниця несусвітня, все це було на слух. Зараз в цьому плані простіше, в інтернеті все є. Але мелодически, хочу зауважити, все точно робили. Важливо було домогтися вихідного звучання пісні. Сьогодні навіть і уявити складно, як ми тоді, на наших «дровах», примудрялися хороший звук накручувати. Адже нічого в продажу не було. Педалі, колоночки, все це люди самі робили, навіть підсилювачі самі збирали.

- Такий серйозний підхід був тільки до рок-творів?

- До всіх. Музика є музика, не має значення, що ти граєш, головне, щоб це було якісно і впізнається. Схожість звучання кавер-версії і оригіналу - це, мабуть, головний критерій у роботі ресторанного музиканта. Зробиш неякісно - залишишся без грошей, тут все просто, за погано виконані речі люди платити не будуть.

- Багато людей до ресторанних виконавцям відносяться з певною часткою скепсису, вважаючи цей вид діяльності, з музичної точки зору, не зовсім серйозним. На ваш погляд, це стереотип або думки ці все-таки небезпідставні?

- Це помилка, музика є музика, і нею треба займатися серйозно. Може, хтось і думає, що грати в ресторані це просто, і лізе зі своїми ноутбуками і мінусовки поспівати, але відразу видно, що люди ці далекі від музики. Провівши вечір у такому закладі, можна сміливо отримати рак вух. Раніше адже робота в ресторані для музиканта була шикарною школою. Виконавці отримували навички роботи, вчилися правильно чути, правильно орієнтуватися в часі. Зараз, на жаль, такого вже немає.

- З чим це пов'язано?

- Ми змушені грати під мінусовки, і це наша трагедія. Роботодавці економлять, і музикантів в штат набирають по мінімуму. А між тим, сучасна музика вимагає, щоб на сцені людина шість було, а це певні витрати. Ну і вихід знайшли - «мінус». Звідси ця площину звучання, поганий звук, оскільки більшість мінусовок зроблені просто жахливо. В результаті і співати-то виконавець може красиво, але дивитися на це соромно. Але діватися нікуди, доводиться працювати. Хоча в нашому ресторані ще не все так погано, ми працюємо втрьох: клавішник, я на саксофоні і співачка, тому по можливості намагаємося все наживо робити, хоча і без мінусовок теж не обходиться.

- У Сиктивкарі не так багато ресторанів з живою музикою, з колегами по цеху зв'язок підтримуєте?

- Не дуже. Зараз якось змінилося все. Немає такого тісного зв'язку в музичній тусовці, як раніше. За часів моєї молодості музиканти дуже дружні були, допомагали один одному, були нарівні. Не було такого поняття, як «салага» або щось в цьому роді, більш досвідчені підтягували початківців, підказували, якщо хто-то что-то неправильно робить. Пам'ятаю, в радянські часи досить важко було тростину для саксофона знайти, це така пластина дерев'яна, без якої інструмент грати не буде, і мене мої старші товариші виручали і тростину мені давали. Сьогодні все, на жаль, не так, сидимо в своїх ресторанчиках, граємо цю напівживу музику, єднання, на жаль, залишилося в минулому.