Альфред Шнітке

З дисків з музикою Шнітке, виданих до 75-річчя від дня його народження, виділимо два.

Один присвячений кіномузики, на іншому вперше записана остання, Дев'ята симфонія, що йшла до слухача близько десяти років. За гамбурзьким рахунком, ймовірно, записи нерівноцінні: з одного боку, музика для двох кінострічок, явно не кращих у великій фільмографії Шнітке, з іншого боку - підсумкове твір композитора в найважливішому для нього жанрі. Однак якщо справжнє мірило цінності мистецтва - радість, яку воно приносить, з двох видань впору віддати перевагу першому.

Альфред Шнітке. Кіномузика, том IV (Capriccio)

Якщо основні твори Шнітке записані давно і не раз, то багато його кінороботи ще чекають свого часу: композитор написав музику більш ніж до 60 фільмів. Її відродженням багато років займається німецький диригент Франк Штробель - він працює не зі звуковими доріжками фільмів, а з авторськими партитурами, кращі сторінки яких записує заново.

Маестро присвятив кіномузики Шнітке вже п'ятий (в даній серії четвертий) диск; на ньому мелодії з фільмів Елема Климова «Спорт, спорт, спорт» і «Пригоди зубного лікаря». Багато тем звучать знайомо - на їх основі Шнітке написав «Сюїту в старовинному стилі». Хоча вона стала одним з найпопулярніших його творів, Шнітке не приймав її занадто серйозно:

«Під час виконання цього твору, коли мене викликали, я навіть не виходив. Воно «не мною» чи написано - відверта стилізація ».

Слухаючи диск, починаєш краще розуміти, що мав на увазі Шнітке: головна властивість представленої музики - багатошаровість, тоді як для «Сюїти» він свідомо збіднив її, залишивши лише пласт, пов'язаний з музикою бароко. Так, Шнітке був блискучим майстром стилізації, проте в роботі над цими фільмами його завдання полягало не тільки в тому, щоб приміряти маску Вівальді або Боккеріні.

Старовинна музика виявилася складової сучасного звучання світу - то органічно зливаючись з ним, то служачи прикладом втраченої гармонії. Перший же трек: одна з тем, які отримали самостійність в «Сюїті в старовинному стилі», звучить на рівних правах з двома іншими: «естрадної» (з соло електрогітари) і «рахманіновської» (з характерними фортепіанними гуркотом). Пізніше ту ж «барокову» тему, не менше органічну в джазовому облич, грають контрабас і кілька саксофонів.

Крім номерів, де цілком витримано єдність стилю, таких як чарльстон, менует або типовий парковий вальс для духового оркестру, тут є і рівно протилежні, де з першого прослуховування не встигаєш встежити за бігом авторської думки. Акордеон, який грає ритмічно захоплюючу мелодію, раптом приймається за одну з головних тем П'ятої симфонії Чайковського, що плавно переходить в музику з фільму «Чоловік і жінка». Так робота в кіно формувала творчий метод Шнітке, названий полістилістиці. А елементи старовинної музики з тих пір міцно увійшли в його арсенал; не випадково в багатьох його творах звучить клавесин, навіть у Дев'ятій симфонії.

Альфред Шнітке. Дев'ята симфонія (ECM New Series)

До нинішнього ювілею Шнітке вийшли відразу дві записи його останньої симфонії - твори з трагічною долею. Партитуру, завершену тяжкохворим автором, першим намагався реконструювати Геннадій Рождественський; спираючись на своє унікальне знання стилю Шнітке, він творчо відтворив фрагменти, які не зміг розшифрувати.

«Роботу над цією симфонією можна було назвати посильної розшифровкою абракадабри. Я поставив перед собою мету, не обмежуючись суто технічними проблемами, максимально увійти в «русло стилю» композитора, користуючись «коллажірованіє» в найширшому сенсі слова і багатоплановим цитуванням »,

- пояснював диригент.

Редакція була представлена ​​в Москві в 1998 році, проте Шнітке її не схвалив і зажадав скасувати подальші виконання. Пізніше вдова композитора Ірина Шнітке передала партитуру Миколі Корндорф, а після його раптової смерті - Олександру Раскатова, який працював над її реконструкцією кілька років.

Дев'ята симфонія в версії Раскатова вперше прозвучала влітку 2007 року і незабаром була записана. Денніс Расселл Девіс, який диригував прем'єрою, розповідав:

«У буквальному сенсі закінчити симфонію неможливо. Але Раскатов зробив все що міг. Це не цілком твір Шнітке, а скоріше коментар до партитури і до його життя в цілому ».

Ірина Шнітке в свою чергу вважає, що Раскатова вдалася повна реконструкція рукописи. Однак якщо допустити, що маестро Девіс прав, то на подібний коментар до музики і життя Шнітке, безумовно, мав право і Різдвяний. На те, що автор не авторизував його редакцію, крити нема чим. І все ж її запис, можливо, також заслуговувала б видання.

Що стосується реконструкції Раскатова, випущеної ЄСМ і потім BIS, вона викликає змішані почуття: як коментувати музику, написану на порозі світу іншого? Чи маєш ти право критично висловлюватися про передсмертному творі великого композитора? Дев'яту симфонію ми ще будемо довго сприймати саме з цієї точки зору, мимоволі формуючи своє враження заздалегідь і чуючи в музиці безплотність, немов симфонія пише себе сама.

Наскільки близька до задуму Шнітке редакція Раскатова, з точки зору слухацького досвіду сказати важко: музичний почерк композитора то невпізнанним, то пізнаваний настільки, що може здатися наслідком імітації. Диск прикрашає своєрідна постлюдія - твір самого Раскатова Nunc dimittis, записане за участю всесвітньо відомого Хілліард-ансамблю і співачки Олени Васильєвої.

Ілля Овчинников, "Час новин"