joomla templates

Рівень правди

Наш бизнес-сообщник artMisto.net

Чи треба ще раз го­ворити про той вели­чезний інтерес, який викликав роман В. Гроссмана «Життя й доля», написаний з "дивовижною силою правди про наше суспільство тоді, коли правда була не просто не в пошані, а коли говори­ти її було смертельно не­безпечно, часто неможливо? Особливу повагу у нас ви­кликають імена тих, кого не зупинив страх, який тримав у покорі цілу країну.

Тож звернення колективу Донецького обласного теат­ру юного глядача (м. Макіїв­ка) до романа В. Гроссмана (до речі, він зробив це пер­шим серед театрів країни) сприймається однозначно — з вдячністю.

Але літературний матері­ал сам по собі все-таки не завжди приводить до успіху, точніше, це трапляється ли­ше у рідких випадках. Виста­ву ТЮГу до таких випад­ків віднести важко. Мовить­ся про рівень художності, яка разом з темою визначає цінність сценічної розпові- ді, її вплив на глядача. Ес­тетичний бік вистави може виявитись таким, що вона лише дискредитуй тему. Для театрів Донеччини, ця про­блема дуже гостра. ТЮГ не є винятком.

Звичайно, колектив знай­де пояснення цьому: остан­нім часом тут кілька разів змінювались головні режисе­ри, з трупи пішли молоді та­лановиті актори, ніхто не зу­пинив їх. Фінансове стано­вище театру — не з легких. Він потребує уваги, турботи міських організацій, переду­сім — їх зацікавленості. За­раз таке враження, що мі­сту однаково, чи є в ньому театр, чи немає.

Один лише факт: вже на другий вечір нова вистава йшла майже без глядачів. Невже нецікаво макіївчанам познайомитись з новою робо­тою митців? Особливо, коли на афішах стоїть ім’я В. Грос­смана?

Але її театр, звичайно, по­винен дбати про свій автори­тет, шукати нові можливос­ті, незвичні, дієві форми спілкування з містом. А най­перше — наполегливо, не­впинно підвищувати рівень вистав, відшліфовувати май­стерність — і акторів, і ре­жисерів. Про те, як саме це робити, має подумати твор­чий колектив, головний ре­жисер заслужений діяч ми­стецтв УРСР В. Аверченко, який стояв на чолі театру його перші десять років і те­пер знову повернувся сюди. Від нього нині вимагається, мабуть, більш зусиль, ніж тоді, коли театр тільки ство­рювався і починав свій шлях, бо відновлювати, як правило, важче, ніж будувати. Але ці зусилля необхідні.

Така довга преамбула, скаже читач. Але без неї не обійтись. Тому що всі ці думки знову й знову вини­кали після прем’єри.

Ну, а інші? Невже не бу­ло їх? Невже не відчула ав­тор рецензії того, що прино­сить зустріч з мистецтвом — просвітлення, очищення, духовного злету? Не будемо такими категоричними. Тим більше, що для театру пре­м’єра — завжди свято. Тіль­ки й чуєш за кулісами: «З прем’єрою!», «З прем'єрою!». Псувати людям свято — за­няття не з приємних.

Шкода, не прийнято писа­ти лише про частину виста­ви, а то можна було б обме­житись другою дією — во­на хоч і має свої огріхи, все ж набагато цікавіша, в ній більше правди життя, менше того, що зветься театраль­щиною, персонажі тут ста­ють повнокровнішими. Так що ж — ціла дія, досить довга, потрібна була, щоб акто­ри розігралися?

А втім, почнемо з почат­ку. Інсценізація В. Малягіна «Пасинки часу», або як вона називається -— «Драма за мо­тивами романа «Життя й доля», приносить на сцену лише верхній зріз складного багатопланового, багатонаселеного твору В. Гроссмана, де на кожній сторінці гаряче б’ється серце автора, де кожний рядок пройнятий бо­лем за понівечені людські долі, за безсоромно спаплю­жені ідеали.

Цю глибинну атмосферу романа, без якої він не існу­вав би, постановнику виста­ви В. Аварченку перенести на сцену повністю не вдало­ся. Ляше сценографія С. Карпенка пересікається з рома­ном в дуже важливій площи­ні: художник створює страш­ний образ країни - концта­бору. Зустрічі персонажів, їх розмови відбуваються в просторі, обмеженому колю­чим дротом, на якому розіпнуті фуфайки в’язнів. Суво­рий цей мазок дещо дисо­нує з красивістю фіналу: скрипка, на якій грає убитий боєць із взводу Грекова, рап­том вислизає з його рук, пливе вгору над сценою, і там повисає. Ця метафора, хоча й виразна, думається, виглядає тут чужорідною.

Як і «скульптурна» ком­позиція з двох чоловік: Новиков, командир танкового корпусу (його роль виконує В. Аверченко) стоїть облич­чям до залу, тримаючи «під ручку» — немов даму — Даренського (артист Л. Черняк), повернутого до гляда­чів спиною. Дуже незручна  у Даренського поза, щоб слу­хати монолог Новикова. Рі­же око надуманість цієї мі­зансцени, її штучність.

Штучність — це слово найточніше визначає і бага­тьох дійових осіб вистави. За грою цілої групи артистів немає живих людських  ха­рактерів, їх перебування (са­ме перебування, а не орга­нічне існування) на сцені нецікаве глядачам, не зна­ходить відгуку в душах.

Але є й інша група арти­стів. Це все ті ж, що І в інших виставах привертають увагу професіоналізмом, вмінням перевтілюватись, «входити в шкіру персона­жа», відтворювати не тільки зовнішні прикмети свого ге­роя, а й його внутрішнє життя.

Такі заслужені артистки УРСР .В. Кондратенко - Єзжалова в ролі Людмили Миколаївни, дружини Штрума, і Т. Котова в ролі матері Людмили Олександри Володимирівни.

В. Кондратенко - Єзжалова майже весь час на сце­ні, Т. Котова з'являється ли­ше в одному епізоді. Але обидві артистки живуть жит­тям своїх героїнь. Вони при­носять з собою їх болі, тур­боти, їх характери,. такі не­схожі — без сумніву, сильний у однієї (Олександри Володимирівни), неоднознач­ний, суперечливий — у ін­шої.

В. Кондратенко - Єзжаловій дісталася  непроста роль: душевні порухи її ге­роїні, мотиви її поведінки, так переконливо, так деталь­но змальовані письменником, потребували від виконавиці тонкого психологізму, розу­міння звивистого характеру дружини Штрума, її слабос­ті, її стомленості (не стільки фізичної, скільки душевної). Зрештою від артистки вима­галось зробити цікавою для нас цю загалом буденну жін­ку. Артистка з усім цим справилася. І якщо говори­ти про співпадання сценічних персонажів з їх літературни­ми прототипами, то дружина Штрума, як і Олександра Володимирівна — з тих, ко­го саме так 1 уявляєш собі, коли читаєш роман.

Як і Марія Іванівна Соко­лова, чий образ щиро від­творює артистка С. Івкіна (є в цій непомітній жінці і самозреченість, і почуття до­стоїнства, і негаласлива чес­ність, порядність). Артистка Т. Педан, як і Т. Котова, з’являється на сцені ненадов­го, але її Женя, в душі якої живуть любов до Новикова і високе благородство, жіно­ча вірність колишньому чо­ловіку, Кримову, що спала­хує в тяжку для Кримова го­дину і диктує їй віднині її вчинки, запам’ятовується.

Точний аналіз характеру Кацмана, товариша Кримова по камері, робить гру артис­та О. Шинкаренка в цій ро­лі багатобарвною. Майстер­ність, художнє чуття не доз­воляють артисту переступити ту грань, за якою б почався шаблон і несмак.

Надя у виконанні артист­ки Л. Валуйської — це жи­вий протест проти лицемірст­ва, пристосовництва, будь - якого прояву непорядності.

І нарешті сам Штрум. Спо­чатку важко погодитись, що цей персонаж В. Гроссмана саме в такому вигляді мате­ріалізувався на сцені. Зда­ється, його зовнішність, же­сти, манера поведінки дале­кі від того, що було в рома­ні. Однак актор Г. Сергєєв поступово зумів наблизити нас до того Штрума, який поставав з розповіді прозаї­ка.

Можливо, так буде і з ви­ставою? Поступово вона на­буде тих рис. яких їй гост­ро не вистачає зараз?

Р. ІВАНЧЕНКО. Газета «Радянська Донеччина» 31.12. 1989

Назад в архив