joomla templates

УПЕРШЕ НА РАДЯНСЬКІЙ СЦЕНІ

Сміливий творчий пошук макіївців

Серед видатних реформаторів сцени, які просунули вперед світове театральне мистецтво, почесне місце займає німецький драма­тург, режисер, теоретик (Бертольд Брехт. Радянські глядачі вперше познайомилися з його творами на гастролях театру «Берлінер ан­самбль» у 1957 році. Почи­наючи з нього часу, театри нашої країни освоюють творчу спадщину Б. Брехта.

Драматургія Брехта ви­магає яскравої форми, образ­ного режисерського і сцено графічного вирішення, відкрито плакатної манери ак­торського виконання. Прак­тичне освоєння брехтівської теорії епічного театру не всім під силу. І тим більше зростає значення нової ро­боти Донецького обласного театру юного глядача (м. Ма­кіївка), який уперше в на­шій країні здійснити поста­новку його драми «Мати».

Цей твір, написаний напе­редодні фашистського путчу в Німеччині, у період гост­рої боротьби комуністів за умонастрої широких  мас, проти наступу коричневої чуми, належить до ряду так званих повчальних п'єс, які ставлять завдання пробудити свідомість трудящих. По­клавши в основу своєї драми фабулу відомого однойменно­го роману О. М. Горького, Б. Брехт як німецькій національній основі створив п’єсу інтернаціональних ідей, п'є­су, яка відповідає на запи­тання мільйонів безправних: «Що робити?».

І сьогодні, коли світ вирує у класових битвах, театр юного глядача разом з Брехтом дає сучас­ним юнакам і дівчатам урок політичної освіти, пролетар­ської солідарності, вчить ду­мати і діяти.

Основний тон виставі макіївців задає музика Дмитра Шостаковича. Напружено - динамічна, вона, несучи в собі радість боротьби і біль поразок, заражає акторів і глядачів, будучи тим ім­пульсом, з якого починається єднання сцени і залу. Тон, заданий музикою, упев­нено  підхоплюють художник С. Карпенко і актори. І ось уже всі засоби художньої виразності волею режисера Є. Хазанова зливаються в повнозвучну симфонію, яка владно веде глядачів за со­бою.

Центром п'єси і вистави є Пелагія Нилівна Власова — «вдова робітника, мати ро­бітника». Цю роль розумно і точно грає артистка Т. Котова, її виконання відзначає велика внутрішня - наповне­ність й експресія, різнома­нітність і насиченість фарб. З тієї хвилини, коли тендіт­на фігура матері з'явилась з глибини сцени, злетіли в ламаних лініях звернені до бога руки, зазвучав харак­терний голос, ми невідривно слідкуємо за актрисою і за долею її героїні. Від роз­пачливого викрику самот­ньої жінки «Що робити ме­ні?!» — до упевненого голо­су революціонерки, яка йде попереду своїх товаришів, скандуючи: «У нас ще бага­то справ!», від забитості й неписьменності до особи борця — ось шлях Нилівни, простежений і переконливо показаний Т. Котовою. Особ­ливо виразна акторка в сце­ні першотравневої демонст­рації, коли підхоплює чер­воний прапор, що випав з рук убитого робітника.

Драматургія Б. Брехта вимагає від виконавців не психологічної, а політичної достовірності, створення со­ціальних типів. Для цього можливі різні засоби ху­дожньої виразності. Соціаль­ну конкретність характери­стик знайшли і тому запа­м’ятались навіть у невели­ких епізодах заслужені ар­тисти УРСР М. Третяк (уго­довець Карпов), Г. Кадиков (кухар), артисти С. Полоз (учитель), М. Дроздов (слу­га), А. Вов-Мірош (при­став), Л. Ландковський (по­ліцейський). Революціонерів представляють молоді арти­сти О. Шульга (Маша), В. Валлійський (Антон), К. Кондратюк (Андрій), М. Заворотний (Іван), В. Данилов (Смильгін). їх герої позбавлені автором яскра­вих індивідуальних рис, але актори створюють , узагаль­нений портрет передової частини пролетаріату, пра­вильно відчуваючи і несучи тему класової боротьби.

У багатоплановій єдності вистави особливе місце нале­жить сценографії художни­ка С. Карпенка. Він зна­йшов місткий і одночасно лаконічний образ деспотії і насильства правлячої мен­шості. Грати, ланцюги, по­ліцейські свистки, приглу­шене світло створюють за­душну, тривожну атмосферу духовного і фізичного гніту, з-під якого прагнуть вирва­тися і вивести інших герої п'єси. Несподівана деталь оформлення — муляжі ро­бітників, — уміло викори­стана режисером, посилює емоційне і виховне звучання вистави. Зоровий образ її доповнює суворість мізан­сцен, скупа пластика акто­рів. вагомість кожного про­мовленого слова.

У постановці «Матері» яскраво проявилась  профе­сійна зрілість, творча фанта­зія, образність мислення режисера Є. Хазанова. Повною , мірою використовуючи сценічну метафору, він до­бивається точної цілеспря­мованості мізансцен, що ро­бить думки драматурга більш дохідливими, посилює актуальність вистави.

Нова робота обласного ТЮГу вже завоювала сим­патії юних глядачів, її за­хоплено дивляться Макіївсь­кі старшокласники. Сила ви­стави «Мати», на наш по­гляд, полягає у пристрасній щирості театру, де політич­ний урок німецького письменника-комуніста дістав художню переконливість. Можна з упевненістю сказа­ти, що вибір п’єси Б. Брех­та «Мати» і її постановка стали значною подією в культурному житті Донеч­чини.

О. ЦИМБАЛ «Радянська Донеччина» 23 грудня 1980

Назад в архив