joomla templates

Примхлива доля артиста

З поглибленням економічної кризи в нашій країні зубожіння охопило не лише робітників та селян, а й значну кількість інтелігенції, зокрема акторів. Так само, як і на багатьох підприємствах чи установах, вони місяцями не отримують заробітної плати, а жити ж треба, та ще й пристойно виглядати!

Через такі умови чимало виробничників кинулись шукати заробітку в інші сфери діяльності, але ж не актори! Як би важко їм не було, вони залишаються вірними обраній в юності професії — служити мистецтву віддано й жертовно. І за це їх не можна не поважати. І коли трапляється якась нагода — привітати того чи іншого актора або актрису з ювілеєм, я з радістю берусь за своє журналістське перо. '

Мені хочеться поздоровити з полуднем віку актора, що своє мистецтво присвятив дітям та юнацтву і ось уже чимало років виходить майже щовечора на сцену Донецького обласного театру юного глядача, який прописався в робітничій Макіївці. Актор цей — Павло Микитович ПІЧКО, привернув мою увагу безпосередністю, щирістю, безкорисливістю, а головне — серйозним ставленням до кожної нової своєї роботи и виставах ТЮГу.

Природа щедро нагороди­ла його виразною й приваб­ливою зовнішністю, атлетич­ною статурою, що й викорис­товують режисери, призна­чаючи його на такі ролі, як Президент у шіллерівській трагедії «Підступність і кохан­ня», треба віддати належне Павлу Микитовичу, він покла­дається не так на свої при­родні дані, як на сценічний досвід, прагне докопатися до глибин душі свого персона­жу.

А закохався він у театр ще в шкільні роки. Тоді Павлуша Пічко вдало зіграв Комісара у виставі драмгуртка «Загибель ескадри» О. Корнійчука і зразу став «знаменитим» серед своїх ровесників. Перший успіх окри­лив юнака, і вже тоді він вирішив твердо будь-що стати актором і присвятити своє життя мис­тецтву.

Але не все так склалося, як гадалося. Шлях на професійну сцену був для Павла Пічка до­сить звивистим. Стати студен­том Харківського інституту мис­тецтв вдалося йому не зразу, а лише через рік після закінчення середньої школи. Вчився з ве­ликим бажанням на курсі Я. Г. Азімова — педагога, який вели­ку увагу приділяв формуванню особистості своїх вихованців.

Оту святу любов до театру при­щепив Павлу Микитовичу саме він.

І ось вуз закінчено. Доля за­кинула новобранця театру аж у Львів, і починав він там на сцені ТЮГу, а продовжував у Макіївці, де на той час уже діяв театр юного глядача.

Грав молодий актор з азар­том, вгризався в кожну нову роль, будь-то Ведмідь у «Червоній шапочці», чи Пітон у казці «Я доганяю літо», чи дон Карлос у комедії «Дуенья». Спробував він шукати свого «синього птаха» в інших теат­рах, працював на Уралі, в Елісті, і все ж без Донбасу, де наро­дився і виріс, без своїх друзів не зміг. Повернувшись у До­нецьк, звернувся у театр імені Артема, де йому запропонува­ли посаду технічного праців­ника. Він погодився і довгих три роки виходив на сцену лише зрідка в масових сценах чи в епізодах, і лише на четвертий рік був прийнятий до акторсь­кого складу. Там і побачив його на той час головний режисер ТЮГу, нині заслужений діяч мис­тецтв України Євген Головатюк у ролі шофера Михайла Прохорова в комедії «Феномен». Та й як було не звернути увагу на нього, коли партнером Павла Пічка був сам Роман Ткачук — артист Московського театру сатири, а він тримався впевне­но і грав свого «Феномена» не гірше за знаменитого гостя.

Євген Головатюк не поми­лився. Не зразу, а все ж крок за кроком Павло Микитович йшов уперед у своїй творчості й став одним із провідних акторів До­нецького театру юного глядача. Режисери почали доручати йому відповідальні ролі, і актор шліфував їх доти, поки не відчував себе в них вільно й природно. От і з'явилися в його творчому доробку образи коза­ка Гурнова у виставі «Артем» за п'єсою донецького драматурга А. Мартинова, Реміреса в «Бліднолицих» В. Чічкова, Сольфернуса в «Чортовому млині.» І. Штока. Особливо запам'я­тався глядачам актор у досить «невигідній» ролі Ката у виставі «Спитай коли-небудь у трав» Я. Стельмаха, яка одержала ви­ соку оцінку і чимало наго­род. В,образі Ката він загос­трив цинізм, жорстокість, тупу й злу силу фашизму.

Минали роки, й у творчому доробку Павла Микитовича з'являлися нові роботи: Троєкуров у виставі «Дубровський» та образ Попа у казці О. Пушкіна, Атіліо в «Ци­ліндрі» Ідуардо де Філіпо, і навіть Індика в казці «Дорога до сонця».

Зараз, досягши «солідного віку», Павло Микитович Пічко такий же безпосередній, до­брозичливий до людей, жадібний до роботи. Отже, побажаємо ювіляру міцного здоров'я і подальшого пос­тупу на творчій ниві.

Зоя МІНЯЙЛО. Член Спілки театральних діячів України. Газета «Донеччина» 12.03.1997

Назад в архив