joomla templates

Чайка - і почуття справжні, і риба жива

Наш бизнес-сообщник artMisto.net

В цьому театральному сезоні на питання: «Що нового в репертуарі?» можна впевнено відповідати: «Жива риба!». Але головне, все ж таки, про нерозділене кохання.

«Чайка» — это пьеса, в которой пять пудов любви, и никто никого не любит».

А.П. Чехов.

Донецький обласний театр юного глядача (м. Макіївка) у рік Чехова, дякуючи богу, не пішов торованою стежкою постановки коротких гумористичних оповідань. Піднялася рука запрошеного режисера Олега Олександрова на п’єсу, що є найбільш зрозумілою, «розкрученою», але й найбільш суперечливою у творчості Антона Павловича. (Не вибачатимусь за фамільярність — крім того, що був варіант з Антошею Чєхонте, вважаю його близьким, знайомим, людяним і не зверхнім.)

«Чайка» визначається автором як комедія, а героїв до сліз жалієш. Ставити легко: характери чітко окреслені, авторські ремарки зрозумілі, структура — класична. І рушниця, що з’являється в першому акті, в другому стріляє. Десь відсотків 90 театрів мають цю п’єсу  в репертуарі: починаючи з МХАТу, де ця пташка взагалі емблема театру, і закінчуючи шкільним гуртком з недоречно амбіційним керівником. Але саме тому постановка цього твору викликає пильну увагу і різкі зауваження критиків. А ще й небезпека не дочекатись глядача, бо річ вже занадто знайома.

Незважаючи на всі суперечності та сумнівні моменти «Чайка» все ж таки з’явилася на сцені ТЮГу, хоч і розрахована зовсім не на дитячу аудиторію.

Вередливому глядачу може видатися занадто простим підхід до інтерпретації образів: з перших хвилин розумієш, які стосунки склалися між дійовими особами, хто у кого закоханий, у кого які життєві пріоритети. Але спочатку захоплює атмосфера, створена сценографом Володимиром Медведєм. А потім з головою поринаєш у маленький світ дачного маєтку. Тут все — нібито з поривами та пристрастями, але якось по-літньому розслаблено, похапцем, ніби у півсили. І театр у них — іграшковий, і навіть самогубство — невдале. Всі герої — люди з недоліками, немає ні відвертих негідників, ні героїчних особистостей. Серед них немає поганих, є слабкодухі. Немає злих, але й добрих — теж не знайдеться. Тільки в антракті, переглядаючи програмку, згадуєш, що прожив більше години в цьому оманливому світі не серед живих людей, а завдяки акторській грі. До речі, антракт потрібен не тільки для того, щоб глядачі відвідали буфет. За цей час суттєво змінюються декорації, а разом з ними ще й атмосфера. Освітлення, музикальний супровід, калюжі з живою рибою, що сплескує від нестатку повітря — все створює бентежливе передчуття біди. Саме ці імпровізовані ставки зі справжньою, а не уявною водою та живими коропами стають ще однією діючою особою вистави. Вони, та ще хворобливі сни невідомо якого персонажа, з химерними рухами, нав’язливими повторами фраз, що звучали, бентежна музика та освітлення — в принципі, все, що дозволив собі режисер, відступаючи від авторських ремарок. Але й цього достатньо, що догодити тому ж вередливому глядачу, що визнає тільки модерн та авангард, відвертається від класичного театру. Шанувальників старих традицій ці нововведення не дратуватимуть з тієї причини, що вони дуже вдало поєднуються зі сталими традиціями, гармонійно вписуються в тканину вистави і тільки додають яскравості сприйняття чеховським діалогам.

Друга дія «Чайки» — ода мріям, що збулися. Саме тому це дуже сумна і безрадісна ода. Оманливе кохання, облудна слава, ілюзорне відчуття захищеності та спокою — все виявилося таким, що не принесло щастя. Смуток і розчарування струменіє зі сцени. А із зали у відповідь — співчуття, співчуття, і ще раз — співчуття. Не презирство і зневагу викликають чеховські персонажі. Він любив своїх героїв і донині змушує глядача жаліти їх.

І наостанок. Є така акторська приказка: «Якщо вистава провалилася — винен режисер. Якщо вдалася — це заслуга акторів». «Чайка» — жива. Тож актори гідні оплесків, квітів і гарних слів. Цільність вистави не дозволяє виділити слабку ланку в акторському ансамблі. Але два дуети заслуговують окремих добрих слів: Аркадіна — Тригорін у виконанні Олени Кондрашкіної та Павла Бодрова, і Зарєчная — Трєплєв, у виконанні Гелени Сергутіної та Павла Піотровського. Перша пара безроздільно царювала у першому акті. Акторська майстерність, професійний досвід, уміння «зачепити» глядача — невід’ємні складові цих майстрів сцени. Другі — молоді актори, але змусили зал затамовувати подих у другій дії. Склалося враження, що за час антракту актори набулися життєвого досвіду і подорослішали разом зі своїми дійовими особами.

Залишається сподіватись, що вам, майбутнім глядачам «Чайки», поталанить: актори не гратимуть, а житимуть на сцені. Сходіть на «Чайку», не заощаджуйте на власній душі: дві години нерозділеного кохання та співчуття — воно того варте.

Ірина ГАМБАРЯН. "Донеччина", 14.05. 2010

Назад в архив